За даними Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, на обліку перебуває понад 100 тисяч дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. З них у сім’ях опікунів проживає майже 63 тисячі, у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях виховується понад 8,5 тисяч, решта утримується у дитячих закладах.
Упродовж 2009-2010 років понад 2000 новонароджених дітей залишено батьками у пологових будинках, медичних закладах або покинуто з інших підстав.
На централізованому обліку з усиновлення залишається понад 30 тисяч дітей. Громадянами України усиновлено 2300 дітей.
Упродовж останніх років влаштування сиріт здійснювалось переважно до прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу, яких функціонує більше 3 тисяч. Понад 1,5 тисячі малолітніх дітей, які набули права на усиновлення, усупереч їх інтересам передано до тимчасових сімейних форм влаштування. На зазначені цілі витрачено 350 млн. грн. державних коштів.
За два останні роки ліквідовано більш ніж 20 прийомних сімей. Їх тимчасове функціонування обійшлося державі майже у 700 тис. грн. Понад 30 дітей повернуто до дитячих закладів або передано в інші родини.
Відсутні звіти про умови поживання та виховання у сім’ях іноземних усиновителів майже 5 тис. дітей.
Сучасну ситуацію із стрімким поширенням дитячого сирітства, масовою дитячою безпритульністю та бездоглядністю часто порівнюють із 40-ми роками, ситуацією воєнного та післявоєнного часу. За даними звіту Народного Комісаріату освіти «Про влаштування дітей, що лишилися без батьків» за 1945 рік на патронаті перебувало 66010 осіб, на опіці – 32511, в дитячих будинках – 51491.
У «Книзі Пам’яті України»зазначено, що на липень 1945 року в Україні на обліку знаходилось 162 тис сиріт і стільки ж напівсиріт.
Найважливішим психолого-педагогічним чинником поширення сирітства в 40-х роках була руйнація традиційного інституту української селянської родини, в основі якої, за дослідженням М. Г. Стельмаховича, лежав евдемонізм – «прагнення створити сім’ю
щасливу, здорову, наповнену дитячим багатоголоссям (давні українські родини, як правило, багатодітні – по шестеро-восьмеро і більше дітей), міцну, дружну». Після встановлення радянської влади в Україні сім’ю було проголошено буржуазним інститутом,
батьки визнані такими, що не в змозі виховувати дитину в дусі боротьби за світле комуністичне майбутнє, і абсолютна пріоритетність була надана соціальному вихованню. У посібнику з історії української школи і педагогіки О. О. Любар, М. Г. Стельмахович, Д. Т. Федоренко характеризують ситуацію руйнації української сім’ї таким чином: «крім фізичних знищень, сталінізм розтлівав сім’ю духовно, всіляко культивуючи родинну зраду
– недовіру, а то й ненависть між членами родини, примусові доноси один на одного до офіційних органів як на «класових противників», «ворогів народу», тобто замахнувся як на святая святих народної християнської моралі – подружню вірність, родинну, кровну й
свояцьку спаяність, взаємну любов і солідарність, єдність і спадкоємність поколінь».
У 40-х роках нагальною в українській державі стала потреба в робочій силі, що вирішувалась, зокрема, через широке залучення жіночої частини населення до праці в різних галузях народного господарства. Таким чином, бездоглядність дітей стає головною ознакою дітей воєнного та повоєнного часів, руйнуються традиційні ролі матері як берегині української родини.
До суспільно-політичних чинників, що обумовили склад і структуру сирітства в 40-х роках, належать події 30-х років (масовий голодомор, репресії) та 40-х (війна). Соціальні чинники пов’язані зі специфікою державної соціальної політики того часу: заборона абортів та встановлення кримінальної відповідальності за штучне переривання вагітності одночасно із збільшенням пільг одиноким матерям. Наслідками стали, з одного боку, поява значної кількості підкинутих немовлят, з іншого – формування в складі інституційних закладів окремої групи – діти одиноких матерів. Уведення системи позбавлення батьківських прав у ситуації фактичної відсутності превентивної роботи та системи надання допомоги із соціальної адаптації та реабілітації неблагополучних сімей вплинуло на особливості подальшого формування структури сирітства. Найважливішим психолого-педагогічним чинником була руйнація традиційного інституту української селянської родини, зміна
традиційних ролей української жінки.
На основі аналізу ситуації минулого, і розуміючи процеси сьогодення, складається зрозуміла картинка, яка чітко відображає на якому етапі розвитку чи деградації знаходиться наше суспільство в сфері сімейних відносин…