Турбота про дитину починалася задовго до її появи. Здавна на Русі були багатодітні сім’ї, тому дитяче придане переходило від старших до молодших, і необхідність в придбанні речей для малюка була відсутня. За старих часів придане для першого малюка готувалося задовго до його появи на світ. Батько майстрував люльку, мати шила одяг. В ті часи не існувало магазинів для новонароджених, і неможливо було собі уявити, щоб всі необхідні покупки робилися протягом декількох днів після пологів.
Споконвіку слов’яни намагалися захистити майбутніх матерів від усіляких небезпек, в тому числі і надприродних. Так, якщо чоловік був у від’їзді, молодій жінці радили підв’язуватися його поясом і на ніч укриватися якоюсь одежиною чоловіка, щоб його «сила» охороняла, оберігала дружину.
В останній місяць перед пологами їй не рекомендувалося виходити з двору, а краще і з дому, щоб Домовик і священний Вогонь вогнища завжди могли прийти їй на допомогу. Одним словом, про вагітність і тим більше про термін пологів стороннім зовсім не треба було знати.
Проте, сама жінка, що чекає дитину, вважалася улюбленицею Богів, здатною приносити щастя. Її охоче запрошували до саду пригоститися яблуками: якщо вагітна скоштує плодів з молодої яблуні, яка вперше принесла урожай, тоді яблуня весь свій вік буде рясно плодоносити …
Але от наступав термін дитині з’явитися на світ. Стародавні слов’яни вірили: народження, як і смерть, порушує невидиму межу між світами мертвих і живих. Зрозуміло, що така небезпечна справа відбувалась поблизу помешкання, найчастіше — в добре протопленій бані.
А щоб материнське тіло легше розкрилося і випустило дитя, жінці розплітали волосся, в хаті ж відчиняли двері та скрині, розв’язували вузли, відкривали замки. Породіллі мимоволі «відчиняються двері» в інший світ, деякі релігії це вважають «нечистою справою». Але мова йде не про щось недобре, а тільки про підвищену уразливість від злих сил, які завжди очікують миті, коли можна наробити людям біди. У слов’ян майбутній матері зазвичай допомагала немолода жінка, досвідчена в подібних справах. Неодмінною умовою було, щоб вона сама мала здорових дітей, бажано — хлопчаків.
Крім того, при пологах нерідко був присутній чоловік. Тепер цей звичай повертається до нас в якості експерименту, запозиченого за кордоном. Тим часом стародавні (і навіть не настільки давні) слов’яни не бачили нічого незвичайного в тому, щоб поряд із дружиною був коханий і люблячий чоловік.
… І ось дитя благополучно народилося. Якщо це був хлопчик, пуповину перерізали на топорище або стрілі, щоб ріс мисливцем і майстровим. Якщо дівчинка — на веретені, щоб росла вправною майстринею. Перев’язували пупок лляною ниткою, сплетеною з волоссям матері та батька.
«Прив’язати» — по-давньоруськи «повити»; ось звідки з’явилося слово «повитухи».
Першою пелюшкою синові служила батьківська сорочка, доньці — материнська. Взагалі, всі найперші дії з немовлям (купання, годування, підстригання волосся і так далі) відбувалися згідно важливих і дуже цікавими ритуалів, але ми розглянемо лише один.
У наші дні, бажаючі прилучити новонародженого до християнської релігії, батьки несуть його до церкви, де священик хрестить його, опускаючи в купіль з водою. При цьому нарікається іменем.
Тим часом звичай занурювати немовля у воду (або принаймні кропити) відзначений у самих різних народів. Зокрема, так поступали скандинави в епоху вікінгів. Дуже довгий час це пояснювалося впливом християнства. Однак потім подібні звичаї були зафіксовані у народів, які ніколи навіть не чули про християнство! У чому ж тут справа?
Вчені вбачають тут відгомін найдавнішого ритуалу прилучення нової людини до Космосу. Так-так, ні більше ні менше. Як це робилося? Батько — голова сім’ї — урочисто виносив новонароджену дитину і показував її Небу і Сонцю (обов’язково яке сходить — на довге життя!), Вогню вогнища, Місяцю (знову-таки зростаючому, щоб дитя добре росло), прикладав до Землі-Матері і , нарешті, занурював у Воду (або кропив, якщо було холодно). Таким чином малюка «представляли» всім Божествам Всесвіту, всім її стихіям, віддаючи під їх заступництво.
Ось тобі й «варварські», «примітивні» культи, «морок язичництва». Немає «примітивних» народів, епох, культур і релігій, у кожного своя мудрість і краса.
Примітивними буваємо ми самі в нашій власній ліні і в нашому небажанні щось знати.