До вашої уваги пропонуємо розмову з Марією Чумарною — львівською поетесою та дослідником українознавства, якою у 1992 році була заснована єдина в Україні авторська українознавча школа.
«… у нашій школі вивчається такий предмет, як живе слово…» М.Чумарна
Людина поставила інтелект вище духовного — і втратила зв’язок із природою. Тому що інтелект — це тільки передня планка сприйняття
«Бог творив день із ночі, щось із нічого, все з нічого, СВІТ і СВІТЛО з темряви». (Супутник букваря «На білому світі», 1997 р.)«Давним-давно з зірки на зірку перелітала величезна різнобарвна птаха. Хтось її налякав, і вона знесла величезне яйце. Навколо було холодно, яйце потемніло й затверділо. І мільйони років воно притягувало пил із Космосу. Так із яйця утворився світ, у якому ми зараз живемо» (Андрій Дітчук, 9 років).
Отже, все почалося. Космосом, птахом, сімома днями… Урочисто, на «многая літа». І силу свою закодувало в числах. «Одиниця — сакральне — означає єдине, неподільне, яке вміщає в собі всю безкінечність. Єдине несе в собі парність: два — материнське й батьківське начало, вода й вогонь. Число три: триєдність світобудови, творця, тримірність нашого світу. Число чотири замикає квадрат, у нашій символіці позначається перехрещеним ромбом, що означає водночас засіяне поле й буття — сім’ю. П’ять — знак землі — замкненість біологічного простору. Шість — вихід у небесний вимір. Сім — замикає цілість світобудови, означає повну гармонію (сім кольорів веселки, сім днів тижня). Вісім — вимір космічний, число Богоматері (восьмикутна різдвяна зірка). Дев’ять — найсильніше число (дев’ять архангелів). У казковому тридев’ятому царстві тримірність світу множиться утричі — і світ стає дев’ятимірним. Це своєрідний казковий рай, мрія людства. Нарешті, десять — абсолют, замкненість, повноцінність.
У природі діють певні закони й закономірності, які людина повинна знати. І колись вона знала їх і цю систему знань називала оберегами. Людина оберігала себе знаннями: вишивала їх на рушниках, малювала в хаті, на порозі…»
Отже…
ОДИН
Кільканадцять тисяч років тому тут жив дивний народ. Він говорив із землею, повітрям, водою. Поклонявся вогню. Говорив із ними своєю дивною мовою, від якої нам лишилися самі шматки. РА: кРАса — РАйдуга — РАй. Сонячні слова; промовиш — душа сміється.
Розглядаю унікальний супутник букваря. Авторський. З нестандартними малюнками. З давньою символікою трипільців, що досі живе по наших сільських хатах — на рушниках, які прикрашають потемнілі ікони. І знову ж таки незвичний підхід до словобудови. МАМА не миє РАМУ; а Бог творить ДЕНЬ із НОЧІ, СВІТ і СВІТЛО — з темряви.
Поруч зі мною сидить співавторка букваря, українська поетеса Марія Чумарна. Засновниця єдиної у своєму роді авторської українознавчої школи Марії Чумарної, що у Львові. Оповідає мені символіку чисел. Слухаю про мову українську, а в голові пульсує чужорідне, проте на диво співзвучне: Один — «Ось дім, який побудував Джек», два — «а це синиця, що…», і так далі. Врешті-решт: десять — «…у домі, який побудував Джек», тобто у авторській школі, яку побудувала пані Марія; у державі, яку побудували ми, у світі, який побудував Бог…
ЯКЩО ЗНИКНЕ СЛОВО «ВОДА»
— Ми тепер дуже далекі від природи, позаяк людина поставила на перше місце не відчуття, а розум. У цьому — суть гріхопадіння: не слухай, що тобі кажуть, візьми плід пізнання. Але під пізнанням ми розуміємо тільки логічне осмислення, забуваючи про почуттєву й відчуттєву сферу. Людина поставила інтелект вище духовного — і втратила зв’язок із природою. Тому що інтелект — це тільки передня планка сприйняття. А кодування сфери знань відбувається на підсвідомому рівні, тому цим нині уміло користуються вороги людства: наприклад, коли дітям дається 25-й кадр… От ви дивилися цей букварик і бачили, що тут все продумано. Він увесь проілюстрований давньою трипільською символікою. І слова тут дібрано так, щоб розвивати в дитині кореневу структуру мови. Адже ніхто точно не знає, як розвивається мова. А можна передбачити, що вона розвивається так, як творилася.
Людина у своєму розвитку проходить еволюцію людства. Всі знання закодовано в ній від народження.
— Це ніби, як казав Платон: ми приходимо в світ із певним запасом знань, а потім усе життя тільки пригадуємо…
— І тому фундаментальна теософська формула проголошує: пізнай самого себе. Не того, яким ти є зараз, а того, яким ти записаний від початку світу. Недаремно виникає проблема клонування, коли з одної клітинки можна створити біоробота. Але він не буде мати душі, тому що прийшов у світ не з Божої волі. Його генетичний запас несе у собі всю генетичну інформацію — і він буде двійником людини, з якої узято клітину.
Якщо уявити собі, що мовномислене дерево дитини виростає згідно із законами творення, то основою його повинна бути лексика, що визначатиме коло понять, з яких творився світ. Саме понять. Ми не можемо уявити, що з нашої мови зникне слово «вода», бо, якщо зникне слово, зникне й поняття. У той час, коли без таких слів, як «інтелект», «комп’ютер» у ранньому віці дитина може обійтися. І якраз оцю роботу з мовою в нас не продумано. Що дається дитині у перші роки життя? Побутова лексика — набір слів. А архетипна лексика впливає безпосередньо на підсвідомість і розкриває духовний потенціал дитини. І чим раніше це відбулося, тим більші можливості маленької людини.
ЗЕМЛЮ, ЯК І ДИТИНУ, НЕ ОБДУРИШ
Слухаючи Марію Чумарну, не можу втриматись від аналогії: така доля усіх «альбіносів» в Україні. Себто шкіл, де створюється не культ учителя, а культ учня. Навіть не учня, а маленької людини. Згадую свої, не такі вже й далекі, шкільні роки у Херсонському ліцеї журналістики та бізнесу. Так уже трапилося, що вчителі наші ставилися до нас як до людей. Що, загалом, незвично для нормальних середніх шкіл. І ми чогось прагнули, і нам це подобалось. А на численних олімпіадах і форумах обдарованих дітей (де ми брали призові місця) чорно заздрили завучі інших шкіл: «канєшно, у вас обдаровані діти…»
— Мені часто кажуть: вам добре — у вас обдаровані діти. У мене звичайні діти! Головне в роботі з ними — розкриття внутрішнього потенціалу. Наступне — атмосфера, в якій вони розвиваються… На жаль, батьки не знають, як працювати з дітьми. У дитини превалює образне мислення. Вона сприймає світ відчуттями. Й у спілкуванні з нею дуже важливо, щоб не було фальші. Дитину не обдуриш, вона все відчуває серцем. Один голова колгоспу на Полтавщині дуже гарно про це сказав: землю, як і дитину, не обдуриш. Тому атмосфера, в якій вона зростає, повинна бути доброзичливою.
Найважливіше в педагогіці (і директори шкіл на одній з конференцій у Києві погодилися зі мною) — це створити умови, щоб дитина хотіла вчитися. Це 90% успіху. Так уже влаштовано людину, що вона хоче робити все з власної волі. І вона від природи хоче вчитися. Головне — не згубити в ній це бажання.
«ТВІР» У СУЧАСНІЙ ШКОЛІ
— Це, власне, ваш метод роботи, чи він узятий із західних аналогів?
— Ніяких аналогів не було. Я просто йшла за логікою основ спілкування людини зі світом. Як письменник я просто не могла миритися з тим, що у школі на перший план висувають суто граматику. Що саме поняття творчості здеформоване до невпізнання… Ви знаєте, у що перетворилися твори на нинішній день, коли вже друкуються книжки із ними. Хіба так можна?! А все це від того, що переважає не глибинне осмислене вивчення мови як духовної сутності народу, а як суто граматичних форм, що нікому не потрібні. У дітей з раннього віку вбивають інтерес до мови. Сухі правила, приклади, їх примусове втовкмачування…
— Найстрашніше, що і в університетах так роблять…
— Справді. Здавалося б, для чого вчити дітей десять років отій граматиці, якщо вони йдуть на філологічний факультет і продовжують вивчати те саме, з п’ятого класу? Це недоцільно.
МЕРІ ПОППІНС: «НЕ СМІТІТЬ СЛОВАМИ!»
У нашій школі вивчається такий предмет як живе слово. Він об’єднує вивчення граматики з літературою як процесом творення. На такі заняття відбираються високохудожні тексти, щоб дитина жила в радості від світу. І не писати оті безкінечні гектари, не конструювати штучне речення… Слово — це божество, і поводитися з ним, як зі сміттям, не можна. Так само і з поезією: тепер іде гра в слова, а вона сама по собі дуже небезпечна. Недарма в Євангелії сказано: кожним словом будеш виправданий і за кожне слово будеш покараний.
Ми пояснюємо дітям, що слово має триєдину структуру: слово подумане, слово мовлене, і слово-дія. Якщо ти подумав одне, а сказав інше, то дуже тяжко согрішив, бо слово має душу.
Глибинне релігійне виховання, зв’язок людини з Богом через природні знання і через вивчення мови — це все в нас пов’язане в єдиний процес. Тому школа й називається авторською. В Україні на нинішній день зареєстровано дві авторські школи: моя і школа Гузика на Одещині.
ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНИЙ МАЙДАНЧИК ДЕРЖАВНОГО РІВНЯ
— Ми почалися разом із українською державою 1991 року, а повний цикл (випуск одинадцятикласників) буде завершено 2000 року — і це для нас символічно. Авторську українознавчу програму «Світ малого українця» затверджено Міністерством освіти й рекомендовано до використання у державних школах. Це програма цілісних знань. Предметні потоки: українська казка, живе слово, світовид.
Останній — надзвичайно важливий. Світовид — своєрідний звичаєвий календар. У нас сьогодні відбувається бездумне, ультрапатріотичне відродження національних свят — без розуміння їхньої сутності. А це дуже погано. То не розуміючи справжнього значення свят, ми таким чином профануємо і святотатствуємо.
Наприклад, святкування в дитячих садочках Івана Купали. Це ж свято парування, своєрідний весільний обряд! Фактично ми занижуємо поріг сексуального розвитку дітей, кидаємо їх у страшний гріх. А вінки на Купала! Їх одягали тільки дівчата — на знак своєї чистоти. У літописах зафіксовано, що чеську княгиню було спалено за те, що на якомусь карнавалі вона одягла на голову вінок. І коли мені одного разу старші пані розказували, як вони відновлювали свято Купала для солдатів та вінки одягали… Тож жінка не має права одягати вінок. А в нас цей символ перетворено на бутафорію, бо ми втратили розуміння своїх традицій.
«МОЇ ДІТИ НЕ ЗГВАЛТУЮТЬ!»
— Наші завдання — зробити все, щоб у екстремальних ситуаціях, коли дитина буде стояти перед вибором, вона схилилася в добру сторону. Щоб ми дали їй мільйон порад на той випадок, коли вона скористається однією. А проблема нинішньої молоді полягає в тому, що вона не має вибору. Вона не знає, куди й чому їй іти.
— І чи треба кудись іти?
— І чи треба… Усе йде від незнання. Дітям треба давати якнайповніший спектр відчуття світу, а обирати вони будуть уже самі.
— А ви впевнені, що ваші діти не вб’ють, не згвалтують?..
— У цьому вже впевнена. Щоб людина цього не вчинила, їй потрібно довіряти. А не програмувати її на злочин. Україна хвора тотально: масова заздрість, недовір’я одне до одного. У нас уже немає живого погляду межи людьми. Люди вже не можуть усміхатися одне до одного. От ви їдете в трамваї, а вам хтось усміхнувся і поступився місцем — і ви їдете щаслива, сама не знаючи чому. Між вами встановився внутрішній зв’язок. Адже всі ми — діти Божі, у всіх нас є світло, яким потрібно ділитися. А якщо бачити в усіх злочинців, ми тим провокуємо одне одного на злочин. Я великий оптиміст і вірю, що мої діти підуть у світ кращими, просвітленими…
БІЛИЙ ВІРШ
Цей віршик — з альманаху дитячих творів «Чарівна рукавичка», що написала десятирічна Марта Гурин, учениця авторської школи Марії Чумарної:
Я хочу зустрітися з зіркою,
котра блукає
по найтемніших закутках
прозорого неба.
— Нещодавно у світ вийшла касета «Українські колискові», до якої увійшли вірші наших дітей. Альбом їхньої творчості експонувався у Києві на виставці для директорів міжнародного банку реконструкції.
Прекрасно розумію, що школа випереджає цей світ. Від цього — нерозуміння, спроби нас закрити. Ми позбавлені державного фінансування та існуємо тільки завдяки Міжнародній програмі підтримки… Тому що, виявляється, весь престиж для українців сьогодні полягає у вивченні англійської мови. Та ніде в світі такого немає! Оця наша рабська, колоніальна заангажованість проектується й на наших дітей. Так зневажати рідну мову…
Ми повинні бути відповідальними за те, що ми українці. А не пишатися цим. Гордість — це дурна пиха, яка на мітингах відгаласувала й захлинулася своєю галасливістю.
— І голослівністю…
— Знову ж таки… Я, член Спілки письменників, думала, що мене з моєю ідеєю одразу підтримають. Тепер хочу лише, щоб не заважали. Щоб вижив наш експериментальний майданчик державного рівня, в якому — і дитсадок, і початкова, і тепер уже середня школи. У якому по шість — десять, максимум 15 осіб у класі. У якому в молодших класах немає дзвінків і оцінок, та й уроків як таких немає. Щоб існувати, щоб діти могли тут учитись (чи жити?) з дев’ятої ранку до шостої вечора, ми змушені брати гроші. Проте кожного разу ми ходимо з простягненою рукою. Напевне, ще не виросли українські бізнесмени з національною ідеєю…
А можливо (це я подумки), якраз у цій школі вони нині й ростуть…