І. Що таке « гуманна педагогіка» ?
Гуманне педагогічне мислення, як вічний пошук істини і як стрижень будь-якого вищого педагогічного досягнення, приховує в собі можливість для постійного оновлення життя школи, для багатогранної творчої діяльності вчителя та цілих учительських колективів. Своїми основними постулатами — віра в можливості дитини, розкриття її самобутньої природи, повага й утвердження її як особистості, спрямування її на служіння добру й справедливості — гуманне педагогічне мислення запалює іскри для народження нових педагогічних систем залежно від конкретних історичних, соціальних, національних та економічних умов, сприяє виникненню особистого творчого педагогічного досвіду, «своїх методів і форм». Гуманне педагогічне мислення не є абстрактним поняттям, воно не є відкриттям сучасної науки і практики. Життєвість його принципів залежить від рівня розвитку суспільства і від якості культури вчителя. Гуманне педагогічне мислення знаходиться в постійному пошуку свого «моменту істини», через що кордони його більш розширені, ніж кордони відповідної практики.
Суть теорії гуманно-особистісного підходу укладена в групі основних понять: Школа, Життя, Школа Життя, Освіта, Виховання, Дитина, Місія, Духовність, Розвиток, Дорослішання, Свобода, Співпраця, Спілкування, Учитель, Учень, Урок . Сенс цих понять розкривається через духовний аспект.
Духовним аспектом гуманної педагогіки є фундаментальні допущення. Вони є умовою розширення педагогічної свідомості. Такими допущеннями є: ідея Творця, ідея безсмертя духу й ідея його спрямованості до вічного вдосконалення й сходження. Звідси, робляться висновки: дитину треба розглядати як явище в нашому житті, вона несе конкретну особисту місію, в ній укладена найбільша енергія духу.
Через розгляд цього духовного аспекту розкривається зміст названих вище понять.
Зміст поняття Школа розкривається з початкового семантичного значенням цього слова. Школа (лат. скелі) означає сходи, сходинки, які ведуть вгору. Це поняття має духовно-релігійне походження і мислиться як процес вдосконалення, сходження душі і становлення духовності людини: Школа (сходинки) є скелясті-важкі, що вимагають сили волі, старанності, відданості — сходинки сходів сходження, піднесення душі, школа «вчить кувати порядок з хаосу». А носієм скелі є вчитель, тобто вчитель і є школа, школа в ньому самому, а не десь осторонь. Школа трактується також як будинок радості (грец.), але це не спростовує складності сходження по скелі, бо справжню радість можна пережити лише в процесі подолання труднощів, у процесі сходження.
Життя є первісною силою виникнення й розвитку всього сущого, включаючи природу, людину і людські спільноти. У нескінченному ланцюжку розвитку життя на планеті існують і конкретні історичні епохи, що характеризуються певними якостями. У розвитку людських спільнот (держав , націй , народів) виникають історично сформовані умови, які спричиняють якості сьогодення й майбутнього.
Життя є явищем Духу. Носієм початкового імпульсу життя є вся Природа, Всесвіт у цілому, кожен їх конкретний прояв, у тому числі й сама людина. Живий той, хто хоче жити. Людина є носієм свідомого, усвідомленого ним імпульсу життя.
Отже, гуманно-особистісна педагогіка основана на класичній формулі: дитина не тільки готується до життя, вона вже живе…
А ми живемо разом із дітьми. Немає дітей, є люди з різним досвідом. А діти – це народ, який діє за законами правди, справедливості, довіри.
Система гуманно-особистісного підходу надихає вчителя на створення такого освітнього процесу, в якому Дитина, живучи, навчається змінювати, покращувати, вдосконалювати умови цього життя, підвищувати його якість, а не пристосовуватися до вже сформованих умов. Вона вчиться упорядковувати світ навколо себе й змінювати себе для Всесвіту. Джерелом такого прагнення має стати висока духовність.
Поняття Школа Життя, що виноситься в якості назви школи гуманно-особистісної спрямованості, вбирає в себе саме цей зміст. Звідси і принцип, який є основою освітнього процесу в Школі Життя: розвивати і виховувати в дитині життя за допомогою самого життя.
Початковий сенс слова Виховання (рос. Воспитание) — за версією авторів гуманної педагогіки — укладений із складових «вісь» і «харчування »: харчування духовної осі, харчуванні душі. Ми з свого боку бачимо семантичний зміст слова Виховання, як висвітлення та примноження певного схованку в дитині, який вже є, він закладений природою, генами, родом – «витягнення» того, що «сховано». Ми, дорослі – батьки, родичі, вчителі, викладачі, наставники, із цього сховку виносимо на поверхню внутрішній світ дитини й наповнюємо його життєвою вартістю, допомагаємо обрати напрямок збагачення духовного світу дитини.
Як можна осмислити поняття Освіта? Виховання, як процес наповнення духовного світу дитини, вимагає певних духовних ферментів. Такими можуть стати
— образи любові, краси, спрямованості, доброти, відданості, творчості, мужності, майстерності, співтворчості, співчуття, співрадості, співпереживання, розсудливості, моральності;
— знання, осяяні серцем і духом;
— прагнення до блага за допомогою знань, прагнення до поглиблення в знаннях;
— знання у вигляді вищих законів природи, Всесвіту, речовин, Гармонії;
— вищі творіння різних мистецтв;
— образи людського спілкування;
— образи добрих думок, відповідальності за свої бажання;
— образи словесності й мови;
— образи розширеної свідомості, образи цілеспрямованої діяльності;
— образи, народжені в процесі саморозвитку, самопізнання, самовдосконалення;
— образи матеріального й духовного плану;
— образи, народжені світоглядом і вірою …
А носієм цих цінностей є знову-таки вчитель; спілкуючись з дітьми, він постійно випромінює вищі духовно-моральні та пізнавальні образи, дає уявлення про світ у цілому, про дитину як частину Всесвіту.
Знання дійсно є сила, але добра чи зла — це залежатиме від якості серця і духовності людини.
Важко перелічити всі ті джерела, які народжують безліч одухотворених образів, тим більше неможливо перерахувати самі образи. Процес сходження повинен повністю бути пройнятий піднесеними й витонченими образами, які живлять душу й серце дитини й ведуть її до розкриття й прояву укладеного в ній самій власного духовного образу. Освіта не є ліпленням людини з певними якостями без участі самої людини, що йде по шляху розвитку, дорослішання й свободи. Освіта — це процес харчування душі й серця дитини всіма кращими плодами людської культури, на основі прихованих первісних здібностей. Таким чином, закладений в дитині духовний образ за допомогою духу людей-вихователів зростає й знаходить свій індивідуальний вигляд. Освітній процес насичений образами так само, як земний простір збагачений повітрям, вони так само необхідні для становлення благородної особистості в дитині, як необхідне повітря для її життєдіяльності.
Поняття Учитель і учень містять найвищий духовний зміст, що має те ж саме джерело, що й головні для нас поняття: Школа, Виховання, Освіта, Просвіта, Урок, Життя. Учитель і учень є головними узагальнюючими поняттями; всі інші групуються навколо них і служать їм.
Суть сенсу понять Учитель і учень укладена в їх єдиному ядрі — УЧ, яке, зі свого боку, несе в собі два початки: У і Ч. Перший початок У, як і в слові Урок, означає: Ура, Світло, Логос, Слово (яке було на початку), Життя, Любов, Бог. Другий початок Ч слід розуміти, як Чоло, тобто Дух, який приходить Століттями.
Виходячи з цього, виявляється, що поняття Учитель має наступну смислову основу: Дух, який творить, випромінює, дарує Світло, Життя (сенс Життя), Любов, Знання, Мудрість. Відповідно поняття учень означає: Дух, який шукає, приймає Світло, Життя (сенс Життя), Любов, Знання, Мудрість .
З цієї точки зору слід осмислити також поняття: Вчення, Вчити, Вчитися, Навчати і т.п.
Цю цілісність поняття Учитель-учень, всю палітру взаємозалежності, укладену в ній в глибоких алегоричних формулах, розкриває Новий Завіт: «Я посадив, Аполлос поливав, а Бог виростив… Той, хто садить і хто поливає, є одна суть; кожен отримає свою винагороду за працю. Бо ми ж співробітники Божі, а ви — Боже поле, Божа споруда»…
Учитель є співпрацівником із Богом, Його помічником у творенні людини. Якщо він не буде садити й поливати з почуттям і розумінням глибокої відповідальності й не буде насичувати дитину глибокими знаннями й творчістю, — як і в яку пору садити, як поливати й плекати, — то зерно духу не отримає потрібного розвитку, життя й доля дитини будуть спотворені, місія її буде знищеною.
Учитель – це душа, це носій світла, це захисник. В.Сухомлинський, створивши «Школу Радості», говорив, що дітей треба вести від радості до радості, любити їх, любити безкорисно, віддано, тонко; уміти терпіти – саме ці якості допомогли кожному під час вибору професії – Вчитель.
Будь-яка любов чи безмежне бажання нічого не варті без справ, без конкретної роботи.
Згадаємо притчу українського філософа-мандрівника Григорія Сковороди.
«Дід з бабою побудували хату без вікон. Що ж зробити, щоб у хаті з’явилося світло. Вони вирішили ходити на гору, збирати світло в мішки й носити до хати. Принесли вони світло, відкрили мішки, а світліше в хаті не стало. Думають – мало мішків і повільно вони носять. Давай квапитися. Носили-носили, а в хаті все темно й темно… От іде перехожий і каже: «Ти візьми кувалду і бий об стіну, але при цьому проговорюй: світло всемогутнє, я тебе запрошую, сяйво, я тебе закликаю». Бив дід, бив і пробив стіну».
Мертва віра не дасть ніяких явних результатів без конкретних дій, спрямованих у потрібному напрямку.
Ш. О. Амонашвілі прописав 10 «ні» вчителям:
1. Не намагайтеся перемогти учня, взяти верх над ним, запанувати. Необхідно дати можливість учневі отримати перемогу над нами, над собою. Це є великим стимулом для росту учня як людини. Діти люблять неуважного вчителя, який готує завдання із помилками. Адже на помилках вчаться.
2. Не принижуйте учня на уроці. Польський педагог Януш Корчак говорив: «Поважайте дитяче незнання». Учитель працює для того, щоб дітям допомогти пізнати світ. У природі немає ліні! Вона приходить пізніше. Дітей необхідно в очах однокласників піднімати, підносити. Показувати всі їхні перемоги, кроки вперед. Це є також великим стимулом для росту, для праці.
3. Не докоряйте дитині, не згадуйте про минулі невдачі, нагадуйте тільки про хороше, про певні досягнення в навчанні, в поведінці. Необхідно нести думку позитивну, вселяти надію тільки на краще. « Навіть смерть – це певний етап, і він не може бути поганим».
4. Не доносьте батькам про дитину. Авторитет учителя при цьому тільки падає. Нам необхідно зміцнювати віру в дитину батькам, захистити дитину від агресії батьків.
5. Не соромте учня на уроці.
6. Не гнівайтеся на учня. Гнів – це бомба… Тільки терпіння, самовладання вчителя робить учителя Вчителем.
7. Не оголошуйте учневі недовіру. Любити дитину треба такою, якою вона є, довіритися дитині.
8. Не зраджуйте учням ніколи.
9.Не думайте про учня погано. Вселяйте почуття оптимізму, впевненості в свої сили.
10. Не чиніть по відношенню до дитини нічого, що б не сприяло вихованню. Школа взагалі не може тільки вчити. Дитина виховується на всьому й всюди.
Урок – це основа життя, своєрідна модель життя. Слово складається із У – Ура, Світло, а Рок – удар долі.
Основна мета як стрижень усього освітнього процесу в системі завдань Школи Життя відповідає на питання: до освіти й виховання якої людини прагне школа? Виходячи з вищесказаного, особистісно-гуманна педагогіка прагне до виховання Благородної Людини, Благородної Особистості, Благородного Громадянина. Немає необхідності давати тлумачення суті Благородної Людини, бо вікові ідеали суспільства в свідомості людей малюють багатогранну картину благородних громадян. Які б якості Благородної Людини не вкладав учитель у це поняття, він не помилиться. І батькам зрозумілий сенс Благородної Людини, бо в ньому батьківський ідеал простежується більш яскраво, ніж у таких поняттях, як «Хороша людина», «Вихована людина», «Освічена людина».
Школа Життя служить здійсненню цієї основної мети. Сенс, сутність її роботи полягає в тому, щоб усіма своїми освітніми засобами сприяти становленню, розвитку, вихованню в дитині Благородної Людини шляхом виявлення її особистісних якостей.
Гуманно-особистісний освітній процес приймає дитину такою, якою вона є, наповнюючи творчою любов’ю, бо кожен предмет пізнається в повній мірі тільки при любові, кожна трудність перемагається силою любові. Тим самим освітній процес створює кращі умови для виявлення майбутньої особистості, спрямовуючи на пошук своєї місії.
Людина стає особистістю в тій мірі, в якій вона шукає себе, відкриває в собі мету свого служіння й служить їй, не зважаючи ні на які життєві труднощі.
Гуманно-особистісний освітній процес будується на цілісності Природної складової в дитині. З моменту зачаття й одразу після народження Природа ще протягом певного тривалого часу продовжує своє становлення в дитині, олюднює й окультурює себе в ній. Дитина розвивається за законами Природи, за її календарним планом. Усе природне рухається шляхом здобуття своєї неповторності в особі кожної даної дитини, шляхом набуття заданої їй форми й примноження наданих їй ресурсів. Цей рух Природи в дитині відбувається через сили, які ми називаємо стихійними пристрастями. Вони стихійні тому, що «накидаються» на Дитину несподівано й «захоплюють» її в «полон»; вони пристрасті тому, що сама дитина прагне до них, хоче бути ними захоплена і, перебуваючи в полоні своїх пристрастей, відчуває себе вільною. Вся загадка в тому, що саме рух стихійних пристрастей забезпечує виявлення природних багатств дитини. Це — пристрасть до розвитку, пристрасть до дорослішання й пристрасть до свободи. Ці психічні явища мають свої об’єктивні закономірності .
Розвиток дитини відбувається тільки в процесі подолання певних труднощів. «Хто шукає трудність (важкі завдання), той знаходить мудрість».
Який солдат не мріє стати генералом? Яка дитина не хоче бути дорослою? Бажання подорослішати дитина утверджує в спілкуванні з дорослими й тому шукає людину, яка б задовольнила цю потребу. І, на жаль, такою дорослою стає зазвичай не вчитель, а будь-хто: чи то герой віртуальний, чи сусід із поганими звичками…
Бажання бути вільною дитина шукає знову ж таки в спілкуванні з дорослою людиною, але шляхом віддалення від неї. Бо ми, дорослі, дітям часто нав’язуємо щось своє. Нам здається, що нам краще відомо, як дітям рости, що їм потрібно, якими вони мають бути. А досить тільки зрозуміти дітей, пізнати їх і вести за собою.
Негуманною школа бути не може. Ще Я.Коменський писав: «Керуючою основою нашої дидактики нехай буде: дослідження й відкриття методу, за яким учні менше би вчили, а більше би вчилися; у школах було би менше галасу, одуріння, даремної праці, а більше дозвілля, радості й ґрунтовного успіху».
Про сенс і значення гуманної педагогіки Ш.А. Амонашвілі пише:
«Гуманна педагогічна думка, споконвіку супроводжуючи людство, нагадує про непохитність виховання Душі й Серця, і через них відбувається розкриття особистості людини, її талантів, інтелекту, її неповторності. Споконвіку закликає вона до служіння планетарної йі космічної еволюції, споконвіку шукає вона свій момент істини. Для багатьох найбільших мислителів людства, для багатьох учителів минулого й сьогодення гуманне педагогічне мислення стало основою їх світогляду й творчості. Ось чому Епоха Серця й Духовності , Взаємності й Любові, в яку вступає людство, вимагає глибокого оновлення всього освітнього процесу, основою якого є гуманне педагогічне мислення.
Джерелами цієї основи, цієї вищої форми педагогічної дійсності є як класична, так і сучасна творчість. Класичне й сучасне слід розглядати як єдине ціле. Це є вічно розвиваючою й невичерпною, постійно одухотвореною, як сьогодні, так і спрямованою в майбутнє, Чашею Мудрості. Ця Чаша Мудрості непідвладна часу й простору, бо вона вічна, але кожна епоха може взяти з неї стільки, скільки в змозі «понести», й збагатити її наскільки вона в змозі це зробити».
«Ця педагогіка, — пише він далі , — розглядає дитину такою, якою вона є, погоджується з її природою й проголошує природоспівобразність як якість вищого закону. Вона бачить в дитині її безмежність, усвідомлює її космічність і веде, готує її служінню еволюційним процесам людства протягом усього життя. Вона стверджує особистість в дитині шляхом виявлення її вільної свободи і й будує педагогічні системи , процесуальність яких зумовлюють вчительська любов, оптимізм, висока Духовна моральність. Вона в основу розвитку дитини кладе розвиток її духовності та людяності. Вона заохочує педагогічну творчість і закликає до педагогічного мистецтва. Метою й завданням цієї вищої форми педагогічного мислення є творення облагородженої людини. Гуманне педагогічне мислення прагне осягнути неосяжне й у цьому сила освітніх систем і процесів, народжених у його надрах».
ІІ. Авторитарна педагогіка
Наприкінці 50-х — початку 60-х років XX століття в нашій країні остаточно склалася система авторитарної освіти, яка служила переконливим прикладом «бездітної» педагогічної теорії й практики. Така модель педагогічного процесу, на жаль, продовжує діяти дотепер.
В історії енциклопедій вперше поняття «авторитарна педагогіка» відбилося в «Новій російської енциклопедії» ( т.II , М.2005 ). У ній читаємо: «Авторитарна педагогіка — педагогічна система, згідно з якою освітній і виховний процеси … будуються на беззаперечному підпорядкуванні учнів авторитету вчителя, вихователя, батьків. Пригнічуючи природне прагнення дітей до самостійності, А.п. обмежує їх ініціативу, перешкоджає розвитку індивідуальних якостей особистості та здатності в дорослому житті приймати відповідальні рішення… А.п. протистоять концепції природного виховання, вільного виховання, демократичної педагогіки, педагогіки співробітництва та ін.»
Основні принципи авторитарної школи.
Дорослий головний.
- Передача інформації.
- Закріплення знань.
- Постійна підтримка дисципліни.
Дитина підлегла, підкорена, підпорядкована
- Отримує й запам’ятовує інформацію.
- Виконує всі завдання.
- У всьому підкоряється вчителеві.
Основні принципи гуманної педагогіки.
Дитина й вчитель рівноправні учасники навчально-виховного процесу.
- Духовна спільність учителя й дітей.
- Співробітництво, співпраця. У співпраці з дорослою людиною дитина стає більш сильнішою, ніж у процесі самостійної роботи.
- Співтворчість.
Зазначимо, що для авторитарно спрямованої педагогіки одна з найважливіших проблем — це дисципліна. Учень зобов’язаний вчитися, він зобов’язаний слухатися — ось попередня умова такого навчання. Тому педагогічний процес уподібнювався диктанту. Дітям диктується не тільки текст для перевірки знань правил граматики, а й усе життя. Їм диктуються знання, моральність, оцінки дійсності, переконання. Звітність школи за допомогою відміток, тобто цифровими показниками так званої академічної успішності учнів, стала головною мірою при визначенні якості всієї роботи.
Методичні розробки для вчителів складалися, як правило, без обліку дітей, які населяють цей процес, без урахування того, як їх заохотити, як запалити в них творчу іскру, пізнавальну пристрасть.
Убогість мотивів навчання, непосильність домашніх завдань, обмеження гідності, позбавлення власної думки породили в учнів неприязнь до вчителів, відразу до школи, до шкільного життя.
Звідки йде це безкультур’я в праці, безкультур’я в спілкуванні між людьми, це невміння вчасно зметикувати, передбачати, ця непоступливість і запеклість, ця нещадність до природи, до ближнього, ця убогість духовного життя, замкнутість і спустошеність душі? Звідки ця однотипність мислення, поглядів, знань, способу життя?.. Звідки ці мільйони пар рук, які не вміють пестити, дарувати, протягувати? Зате швидко навчаються стріляти, хапати, бити, ламати, красти й загрожувати?
Мозок повинен був переміститися в пальці, щоб руки ставали «золотими», і цим повинна була займатися школа. Але руки, пальці огрубіли й отупіли від написання тисяч диктантів, тисяч контрольних робіт, від псування інструментів у майстернях, від неробства…
Хтось скаже: «Це школа, це життя зробили людей такими». Виходить, школа не змогла виховати впевненість у своїх учнях, стійкість перед грубим насильством, спокусами, нечесністю… Але варто відверто сказати: школа не виховувала особистість, а вселяла молодим людям почуття сліпої покори перед ідеологічною владою. Важко сказати, наскільки зріс би творчий рівень нинішнього покоління людей, якби кожен із них виховувався й розвивався в гуманної демократичної, а не авторитарної педагогіки, в умовах утвердження її особистості.
І все ж низький уклін школі за те, що в її стінах знаходилися мужні вчителі, які дарували своїм учням широту поглядів. Вони насичували їх загальнолюдськими почуттями, будили й розпалювали прагнення до самопізнання. У що б могло перетворитися суспільство, якби не було таких учителів та їх вихованців?
ІІІ. Необхідність гуманної педагогіки
Які б умови ми не визначали для якісного та перспективного оновлення світу освіти, основа полягатиме в зміні парадигми педагогічної свідомості: якщо свідомість учителя стане на шлях високої духовності як визначальний постулат, то поступово відбудеться переорієнтація на нові цінності освіти, на цінності гуманної педагогіки.
Питання, пов’язані з новою концепцією освіти, стали особливо актуальними в період глибокої кризи, що переживається суспільством в останні десятиліття у всіх сферах життя, коли питання виховання майбутнього покоління стало одним із найважливіших для подальшого розвитку та існування країни. Сьогодні батьки не знають, як виховувати своїх дітей, а вчителі нерідко стають в безвихідь, перестаючи розуміти, чому і як можна вчити школярів, коли реальна дійсність успішно нав’язує їм зовсім інші й далеко не кращі цінності.
Разом з тим, багато вчителів хотіли б гуманізувати освіту, перейти до більш демократичних форм спілкування з дітьми, внести людський вимір у педагогічний процес. Але як це зробити? Адже доступного досвіду в сфері гуманної педагогіки мало? Як бути?
ІV. Міжнародний Центр Гуманної Педагогіки
У вересні 2001 року для цілей подальшого наукового дослідження та популяризації ідей гуманної педагогіки при Міжнародному Центрі Реріхів був створений Міжнародний Центр Гуманної Педагогіки.
Його очолив Шалва Олександрович Амонашвілі — видатний педагог-новатор, доктор психологічних наук, професор, академік Російської Академії Освіти, завідувач лабораторією гуманної педагогіки, автор численних праць і оригінальних методик з гуманно-особистісної педагогіки, опублікованих у Росії і за кордоном («Роздуми про гуманну педагогіку», «Педагогічна симфонія», «Школа Життя» тощо), ініціатор створення 100-томної «Антології гуманної педагогіки».
Разом із сукупністю ідей, що склалися в класичній духовно-філософській та педагогічній спадщині людства, а також творчими досягненнями сучасної освіти, Жива Етика становить основу теорії гуманно-особистісної педагогіки — педагогіки третього тисячоліття.